Дитячі детективи в текстах та екранізаціях

Ірина Ткаченко, вражена серією детективних романів Андрія Кокотюхи для юних читачів, запропонувала зробити на цю тему сюжет для програми "Єлисаветградський книговир". Тоді вирішив додати до цього розповідь про екранізації дитячих детективів made in Sweden від письменниці-класика Астрід Ліндгрен та сучасного популярного автора Мартіна Відмарка. Але підбірка вийшла далеко за рамки хронометражу однієї програми, тому вирішено було перенести частину на наступний випуск.  Свій текст подаю нижче, а якщо Ірина Анатоліївна бажатиме, то нехай і свою частинку додасть.

Думки, хто першим з письменників звернувся до жанру дитячого детективу, різняться. Дехто називає німецького автора Еріка Кестнера, який у 1931 році опублікував книгу «Еміль та нишпорки». Дехто початки дитячого детективу виводить від Марка Твена. Але ми зараз про це сперечатися не будемо, проте згадаємо про чи не найбільш помітну й найбільш впливову постать в дитячій літературі 20 століття – Астрід Ліндгрен, котра поруч з образами Пеппі Довгоїпанчохи, Малюка з Карлсоном, Еміля з Льоннеберги створила трилогію про супернишпорку Калле Блюмквіста. Нам вона цікава насамперед тим, що ці твори неодноразово екранізовувалися, причому не тільки на батьківщині письменниці.

Перша книга про Калле Блюмквіста з’явилася в 1946 році і стала першою та єдиною спробою Ліндгрен взяти участь у конкурсах (мабуть, не варто й згадувати, що пані Астрід здобула перемогу). Пригодами юного детектива письменниця прагнула замінити низькоякісні трилери, що прославляли насильство. І вже рік потому, у 1947-му, вийшла перша екранізація Рольфа Хюсберга. Якщо вам все ж таки пощастить знайти на безмежних просторах інтернету цю чорно-білу стрічку, то, маючи перед собою переклад книги, можна спокійно дивитися картину шведською – настільки близько до оригіналу вона знята. Той же Рольф Хюсберг у 1953 році переніс на екран третю книгу про Калле Блюмквіста – «Калле Блюмквіст і Расмус». І в цьому випадку відхилення від оригінального тексту більш помітні: скажімо, відсутня початкова сцена битви Червоної та Білої троянди (нагадаємо, що Калле та двоє його друзів – син чоботяра Андерс та дочка пекаря Єва-Лотта – є лицарями Білої Троянди, які ведуть непримиренну боротьбу з лицарями Червоної Троянди – Сікстеном, Бенке та Юнте за володіння Великим Мумриком, що являє собою звичайний камінь). Таким чином, на той момент не екранізованою залишилася друга частина пригод Калле Блюмквіста (1951), й у 1957 році цю прогалину надолужив Улле Хелльбом. Котрий згодом перенесе на екран й інших героїв Ліндгрен – дітей з Бюллербю та острова Сальткрока, Пеппі Довгупанчоху, Еміля з Льоннеберги та Братів Лев'яче Серце. Коли дивишся стрічку й бачиш усі ті, порівняно з книжкою, зміни, не одразу й віриш, що сценарій картини написала, а точніше – великою мірою переписала власну книгу сама Астрід Ліндгрен. Це і поява чорного кота як наскрізного персонажа, і заміна автомобіля, на якому пересувався злочинець, на човен тощо.

Небайдужими до юного детектива Блюмквіста виявились і кінематографісти Радянського союзу. У 1976-му році на Литовській кіностудії (а де ж іще в СРСР було знімати Скандинавію як на в Прибалтиці) був знятий двосерійний фільм "Пригоди Калле-нишпорки". Цю екранізацію навіть за величезної поваги до А. Жебрюнаса я б назвав "варіаціями на теми Ліндгрен", адже, зберігши основну сюжетну канву, творці картини в багатьох аспектах відійшли від оригінального тексту. Почати з того, що екранному Калле не 13, а 7 років, і, скажімо, в сцені, де хлопчик пише листа в поліцію, дуже сумнівно, що в такому віці він настільки добре зміг би це зробити. До того ж, з'явились персонажі, не передбачені Ліндгрен, а злодії у стрічці аж занадто недолугі, на зразок кримінальників з американських комедій типу "Один вдома". Ну, і, певно, вимогою до радянського кіно для дітей була наявність пісень. У радянському варіанті пригод Калле це пісенька про Жозефіну, що звучить по кілька разів на серію. І якщо у сцені вистави Білої Троянди це ще виправдано, то в інших випадках її використання можна пояснити хіба бажанням збільшити хронометраж картини.

Найновіші на цей час екранізації повістей Астрід Ліндгрен про Калле Блюмквіста датовані 90-ми роками минулого століття. Фільми "Супердетектив Калле Блюмквіст ризикує" та "Калле Блюмквіст і Расмус" зняв шведський режисер Йоран Кармбак. Хоча літературний оригінал у цих випадках перенесено на екран доволі обережно, проте підбір виконавця головної ролі геть не Ліндгренівський. У повістях неодноразово згадується, що у Калле білявий колір волосся, а у Йорана Кармбака юний нишпорка не тільки брюнет і не тендітної комплекції, але й у нього взялися не передбачені першоджерелом окуляри. Натомість з виконавицею ролі Єви Лотти - стовідсоткове влучання - нарешті це правдива пацанка, яку справедливо поліцейський Бйорк закликає бути жіночною.

Але Астрід Ліндгрен та її Калле Блюмквістом не вичерпується список героїв шведських дитячих детективів. На початку 2000-х Мартін Відмарк додав до цього переліку Лассе та Майю - школярів-однолітків, котрі у рідному містечку Валлебю, де всі одне одного знають, вирішують відкрити детективну агенцію. Й оскільки це література для юних читачів, то й на долю героїв не випадатимуть якісь тяжкі злочини, а здебільшого різного роду складності та хитрощів крадіжки, наприклад, діамантів у ювелірній крамниці чи гаманців у глядачів під час циркової вистави. Про розслідування Лассе та Майї Мартін Відмарк написав уже більше двох десятків повістей, велика частина з яких була екранізована 2006 року в рамках традиційного для шведського телебачення проекту "Julkalendarn" або "Різдвяний календар". Щорічно знімається 24-частинний серіал (12-13 хвилин кожна серія) для сімейного перегляду, що демонструється з 1 по 24 грудня щодня. І, відповідно, події мають певну прив'язку до Різдва. У випадку з Лассе та Майєю творці вирішили зробити наскрізною лінію підготовки начальником поліції (помічниками якого власне і є юні детективи) різдвяної вистави. І з кожною розв'язаною загадкою вдячні мешканці Валлебю приєднуються до акторської трупи спектаклю. До речі, у цьому серіалі використано цікавий прийом: відгадка припадає не на кінець серії, а на її середину, і таким чином, глядач мотивований дивитися наступну й наступну частину.

За два роки, у 2008-му практично та сама акторська й постановочна група представили повнометражну картину "Детективна агенція Лассе та Майя: помста Хамелеона", де юним детективам доведеться мати справу з бандитом Конні-хамелеоном, котрий, щойно вийшовши з в'язниці, починає мстити мешканцям Валлебю та насамперед начальнику поліції. Потому героїв Мартіна Відмарка кінематографісти на кілька років залишають у спокої, і от у 2013-му одна з найпотужніших шведських кінокомпаній випускає фільм "Детективна агенція Лассе та Майї: таємниця фон Бромса". Фільм візуально красивий, з якісною комп'ютерною графікою, з певними фішками, як то вбрання персонажів (принаймні мені захотілося подібного метелика, як у Лассе та нашиту першу літеру імені на кишеню сорочки). Та й сюжет доволі захоплюючий, що починається готично, в підземеллі церкви, де юні детективи знаходять понад два століття заховану там таємничу скриньку, залишену ексцентричним винахідником і композитором Александром фон Бромсом. Далі приїжджають його нащадки, й поки вони сперечаються між собою, хто має більше прав на скриньку, її викрадають. У пошуках крадія Лассе та Майї доведеться й на підйомний кран забратися, і в гонитві за злочинцем мало не впасти з даху, і підпсувати урочисту мить освідчення одного з героїв. А найяскравіший епізод стрічки - це фінал. Можу гарантувати: якщо ви не реготатимете від душі, то те, що щиро усміхнетеся - це точно.